Кульбаба, або Диво-рослина

100 років від дня народження Дмитра Григоровича

Білоуса
Людина, яка усією творчістю, усім своїм життям служила СЛОВУ.

     
 Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянській родині. Дитинство Дмитра Білоуса припало на часи голоду 30-х років, тому його сім’я, як і інші українці, тих часів голодували.

    Його сім’я була дуже бідною. Дмитро Григорович казав: «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошв».

Мама Дмитра Білоуса була трудівницею. Батько був сільським мудрецем, порадником і заступником односельців, його навіть обрали народним суддею.

    У Харківській середній школі, де навчався Дмитро, літературу викладав Євген Григорович, брат Тичини. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них в дома, у славнозвісному будинку письменників «Слово». Саме тоді у Дмитра Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через все місто він їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді.

     В університеті з Дмитром Григоровичем вчилися Олесь Гончар, Григорій Тютюнник. 

      Добровольцем у складі студентського батальйону відправляється Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення у 1942 році, перебування в госпіталі в м. Красноярськ. 

    Після одуження, Дмитро Білоус працює 
на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів України. В цей період формувалась його творча індивідуальність, як поета – сатирика.
   Дмитро Білоус писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок.
    У 1945 році закінчив Київський університет імені Т.Г.Шевченка та аспірантуру при кафедрі історії української літератури. Був заступником редактора журналу «Дніпро», завідував кабінетом молодого автора при спілці письменників України.
    Перша збірка Дмитра Білоуса вийшла в світ 1948 року з назвою «Осколочним», автора гаряче підтримував тоді Остап Вишня. Потім було багато наступних збірок, останньою стала «За Україну молюсь».
     Дмитро Білоус захоплювався болгарською мовою, він тридцять років працював у болгаристиці, чимало ним перекладено збірок поезій прозових та драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня. Є у нього переклад драми Шекспіра «Міра за Міру», є чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, польської мов.
    У зрілому віці письменник починає писати для дітей. Написав багато дитячих віршів, загадок. Так книга «Безцінний скарб» вчить любити,  відчувати й пишатися своєю національною приналежністю, вивчати українську мову і думати про її майбутнє.   За участь в естетичному вихованні дітей та молоді, багаторічну роботу в журі Всеукраїнського фестивалю мистецтв - «Майбутнє України - діти», Дмитро Білоус нагороджений медаллю «За - доброчинність» міжнародного доброчинного фонду «Українська хата».
     Більше 60 років продовжувалося творче життя Дмитра Григоровича. Він був людиною, яка усією творчістю, усім своїм життям служила СЛОВУ. Він крізь усе своє життя проніс любов до рідної мови, зберіг вірність їй, передавав її наступним поколінням.

    Помер Дмитро Білоус 10 жовтня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.                                        
                                                                    

ХЛІБ І СЛОВО

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,

цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен-літер:
«Не кидай хліба - він святий,
не кидай слів на вітер!»

  ДИВО КАЛИНОВЕ

Солов'ї на калині,
на ялині зозуля.
Через гори й долини
лине пісня з Посулля.

Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.

І мости калинові
до братів до народів
в сім'ї вольній і новій
всьому світу на подив.

1 на кручах дніпрових
травня повінь зелена.
Па мостах калинових
калинові знамена.

ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю -
Ані царю, ані його сатрапам,
Орлом двоглавим стаючи на прю,
Що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
Мужицьку правду, ту, що є колюча,
Сміялася з ненависних панів,
Що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
Немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав -
Він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,
Ширяти вольній птиці у блакиті,
Живій ріці між берегів плисти,
Ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
Гінке стебло, щоб не зросло колосся,
Поетові - писать і малювать,
Щоб приректи народ на безголосся?

0 як хотіла, прагла воля зла,
Щоб ти була лиш суржик, мішанина:
Щоб вічно недорікою була
На втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує, -
Воскресни, піднеслися духом люди.
Бо є на світі совість, правда є,
1 рідна мова є і вічно буде!