Всесвітній день журавля

 Борис  Олійник

(До 85-річчя з дня народження)

 

22 жовтня, поет, перекладач, дійсний член НАНУ, голова Українського фонду культури, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, Герой України Борис Олійник святкував би своє 85-річчя.

Борис Ілліч Олійник. Усього три слова. Але ж які! За ними — ціла епоха! Доля йому щедро насипала: щастя і радості, перемог і поразок… А найщедріше — таланту, мудрості та розуму. Мав і високі посади і відповідальність за долі інших, почесні звання і нагороди, займався громадською та політичною роботою. Але скільки б цікавих фактів із його біографії ми зараз не згадали, все одно Борис Олійник найперше Поет з великої літери та класик сучасної української літератури.

Уродженець села Зачепилівка (раніше Харківської, нині — Полтавської області) Борис Олійник за життя прославився не лише як поет. Олійник закінчив факультет журналістики КНУ, згодом став відомий і як перекладач, був членом НАНУ, очолював Український фонд культури.

Ім’я Бориса Олійника з’явилося на сторінках республіканської преси в середині 50-х років. Пора його перших літературних спроб припала на той час, коли в письменстві, — поезії, прозі, драматургії, — дедалі інтенсивніше розгорталися творчі шукання, обумовлені новими процесами в житті, зокрема піднесенням громадянської і творчої активності радянських людей. «Я тим уже пишаюся, що українець зроду», – класика, яка також належить перу і діям цієї багатогранної особистості.

Поезія – його перше кохання, журналістика – друге.

На формування його особистості великий вплив мали дитячі та юнацькі враження, винесені з років Великої Вітчизняної війни та повоєнної відбудови.

Борис Олійник – автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках колишнього СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Лауреат всеюгославської премії «Лицарське перо».

Колись він сформулював своє життєве і мистецьке кредо: «Писати, як живеш, а жити, як пишеш».

І все ж багатомільйонну любов українців у всіх світах Борис Ілліч заслужив саме за свою поезію. Коли читаєш його «Парубоцьку баладу», «Стару пісню на новий мотив», «Ринг», «А зрадник завше продає когось», відчуваєш почерк віртуоза слова найвищого ґатунку. А ще у його творчому доробку – понад півсотні пісень у співавторстві з найвідомішими композиторами країни. Й досі вони звучать звідусіль як пісенна класика – зразок найвишуканішого і наймелодійнішого слова.

Він писав про вдів Другої Світової так, що читаючи його, згадуєш вдів сьогоднішньої АТО.

Фарби бабиного літа, шовкову леваду з його поезії проживаєш так, ніби це писалося сьогодні чи вчора. Борис Олійник різний. Він і громадянин, і поет, і автор інтимної лірики, і романтик рідного краю.  Хлтілось би, щоб кожного українського поета крізь роки, зміни епох можна було б називати, як ювіляра, без переліку його ступенів та нагород. Просто Борис Олійник. Адже саме це робить його народним.

Значну частину своєї творчості присвятив Борис Олійник темі матері, він створює щемливий і ніжний образ своєї матері, цей образ видається близьким усім читачам, нас не залишає байдужими те почуття щирої синівської любові та вдячності, яким сповнює автор.

Поетичним шедевром по праву можна назвати «Пісню про матір», яка починається такими словами:

Посіяла людству літа свої літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.

Так, мати назавжди залишається безсмертною у своїх дітях, стаючи «замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки».

Багатогранна творчість Бориса Олійника приваблює не лише читачів, а й діячів мистецтв. На його вірші написано безліч пісень, які вважаються народними, створено оперу.

За творами Б. Олійника 1981 року в Київському театрі поезії йшла вистава «Заклинання вогню», 1987 року в Київському драматичному театрі ім. І. Франка — вистава «Пам’ять».

Поет виступив співавтором кіносценарію багатосерійного фільму про Тараса Шевченка, поставленого на Київській кіностудії художніх фільмів.

 Пропонуємо вашій увазі деякі поезії Бориса Олійника.

Пісня про матір

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! —
сполохано кинулись діти,
— Куди ви, бабусю? —
онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
— Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
— Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,-
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою —
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”,-
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Вибір

Над штормом, над шабельним зблиском,
Над леготом теплим в житах
Гойдається вічна колиска
Маятником Життя;

Життю — ні кінця ні начала.
І вічно по колу землі:
Комусь — лебеді від’ячали,
Комусь — ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі
Прикрив ще за крок від межі,
Ввійшовши клітиною ночі
Тихенько: чи жив, чи й не жив?

А інший — на кроки не міряв:
Летів, і гримів, і… згорів,
І люди відкрили в сузір’ях
Зіницю нової зорі.

Коли б загадали: — Хочеш,
Одне лише слово твоє —
І вища — лаврова! — почесть
Чоло твоє обів’є,—

Я б вибрав найвищу почесть:
У чистім і чеснім бою
На чорному мармурі ночі
Зорю записати свою!

х  х  х

Отак вітерцем перейти за леваду шовкову  –

Засвітиться гай, а за гаєм – село.

І все проминуле до мене повернеться знову,

А літ перебутих одразу немов не було.

І я упізнаю хустину легку за плечима,

Хоч стільки у ріках злетіло води!

І  ти мені тихо озвешся своїми очима...

Та це вже -  ніколи...

                                Ніколи... Ніколи...

                                                      Завжди.

І  я  повернуся  у  пору  мою  світанкову,

Відчувши  в  долоні  пелюстку  руки.

І  вперше  промовлю  колись  не  промовлене  слово,

І  вернуться  в  осінь  з  тієї  весни  ластівки.

Розтане  сніжок  на  роками  притомленій  скроні.

Повернеться  листя  в  грудневі  сади.

І  дзенькнуть  вудилами  юності  нашої  коні.

Та  це  вже  –  ніколи...

                            Ніколи...  Навіки.

                                                Завжди.

Залітна  сніжинка  сльозою  зійшла  на  долоні,

Морозом  шепнула  мені  сивина,

Що  вже  не  повернуться  юності  нашої  коні,

Бо  надто  далека  між  нами  лягла  далина.

Погасле  багаття  давно  на  вітрах  холодіє,

І  стільки  у  ріках  злетіло  води!

І  час  забувати  тебе  як  незбуту  надію...

Та  це  вже  –  ніколи...

                              Ніколи...  Навіки.

                                                Завжди.