Ярослав Івашкевич та Україна (130 років від дня народження)

 

В лютому 2024 року виповнюється 130 років з дня народження польського письменника Ярослава Івашкевича.

Івашкевич належить до плеяди найвидатніших представників польської культури ХХ століття. Мало хто з польських письменників може зрівнятися з ним багатогранністю творчих здобутків. Поет, прозаїк, драматург, мистецтвознавець, есеїст, літературний критик, музикознавець, мемуарист, перекладач, громадський діяч – воістину ренесансна особистість.

У європейській літературі його ставлять в один ряд з такими майстрами пера, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан.

Ярослав Леон Івашкевич народився 20 лютого 1894 року в селі Кальник неподалік Гайсина на Вінниччині. Його батько, Болеслав Івашкевич, навчався в Київському університеті (разом з Фадеєм Рильським, батьком Максима Рильського).

Родина не була заможною, але у ній високо цінувались музика, література і мистецтво.

Після смерті батька у 1902 році мати відвезла Ярослава до Варшави. Але через два роки Івашкевичі знову повернулися в Україну і оселилися в Єлисаветграді в родині Шимановських. Багато значили для майбутнього письменника дружні стосунки з родичами по материнській лінії – сім’єю Шимановських. Саме мистецька атмосфера в домі Шимановських, виїзди до сіл Орлівка та Тимошівка, де збиралася інтелектуальна еліта, підштовхували хлопця, що мав неабиякі здібності, до того, щоб обрати музику фахом свого життя.

Ще у гімназійні роки у хлопця з’явилося зацікавлення літературою, він спробував писати сам, а в студентську пору цей потяг зміцнів. Правда, коли про його наміри пов’язати життя з літературою довідались у родині, мати з братом наполягли, щоб Ярослав відмовився від цієї ідеї і працював юристом.

Та Івашкевич не прагнув стати юристом. На лекції ходив рідко, весь час присвячував заробіткам.

Із розумінням до його захоплень поставились Кароль Шимановський та організаторка польського театрального життя Києва Станіслава Висоцька. А поява його першого вірша «Ліліт» у київському журналі «П’юро» (1912) допомогла Івашкевичу визначитись остаточно.

У 1918 pоці, не закінчивши університет, Івашкевич переїхав до Варшави, де відразу потрапив у вир суспільного та культурного життя, – увійшов до літературного гурту «Під пікадором» та працював у газеті, водночас активно налагоджуючи творчі контакти.

Перші кроки у літературі Івашкевич зробив під впливом творчого об’єднання «Молода Польща». Його творчість міжвоєнного двадцятиліття умовно можна поділити на два періоди – «київський» і «варшавський». Першим твором «київського» періоду стала поема «Молодість пана Твардовського» (1912-1915), другим – повість «Втеча у Багдад» (1916).

Кращими творами «варшавського» періоду вважаються поетична збірка «Повернення у Європу» (1931), повість «Місяць сходить» (1924) та роман «Червоні щити» (1934). У «варшавський» період Івашкевич написав також романи «Змова мужчин» (1930), «Блендомирські пристрасті» (1938), ряд оповідань, поетичну збірку «Інше життя» (1937), п’єси «Літо в Ноані» (1936-1937) і «Маскарад» (1939), присвячені Ф. Шопену й О. Пушкіну.

Під час Другої світової війни та окупації Польщі Івашкевич піклувався про польських письменників і продовжував писати. Саме в цей період він створив більшість розділів майбутньої автобіографічної праці «Книжка моїх спогадів», повісті «Мати Іоанна від ангелів» (1943) та «Млин на Лютині» (1945); оповідання «Битва на Сейджмурській рівнині» (1942), «Стара цегельня» (1943), «Ікар» (1945) та ін.

У повоєнний період Ярослав Івашкевич часто бував у Радянському Союзі і в Україні, підтримував активні творчі зв’язки з українськими письменниками Максимом Рильським, Миколою Бажаном, Дмитром Павличком, Григорієм Вервесом та іншими, перекладав на польську мову твори Т. Шевченка, Є. Маланюка, М. Рильського, М. Бажана.

Центральним твором повоєнного періоду став роман-епопея «Хвала і слава» (1952-1956). У 1963 р. роман був відзначений премією міністерства культури та мистецтва Польщі.

Багато уваги письменник перекладав У. Шекспіра, Г. Андерсена, А. Чехова, Л. Толстого, І. Тургенєва та ін. Ярослав Івашкевич був і відомим громадським діячем. З 1945 по 1949 рік та з 1959 по 1980 рік очолював Спілку письменників Польщі, головував у Польському комітеті захисту миру, неодноразово обирався депутатом Сейму. Чотири рази здобував звання лауреата Державної премії Польщі.

П’ять його творів були екранізовані знаними польськими режисерами: «Мати Іоанна від ангелів» (режисер Єжи Кавалерович, 1961р.), «Березняк» (режисер Анджей Вайда, 1970 р.), «Панянки з Вілька» (режисер Анджей Вайда, 1979 р.), «Коханці з Марони» (режисери Єжи Зажицький, 1966 р. та Ізабела Цивінська, 2005 р.), «Аїр» (режисер Анджей Вайда, 2009 р.).

До кінця життя Ярослав Івашкевич мешкав у Польщі, але весь час думками линув в Україну. Він з гордістю говорив про те, що володіє українською мовою: «Українська мова мені не чужа, навпаки, вона була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. З того часу ця мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч і користуюся – з дитинства засвоєною – дуже гарною київською говіркою цієї мови».

Декілька разів він відвідував Україну. Перший короткий візит в Україну після тривалої перерви припав на початок п’ятдесятих, але він був сумним: українська столиця ще не підвелася з руїн.

А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу – поїздка за маршрутом Житомир – Бердичів – Вінниця – Гайсин, потім – відвідини могили батька у селі Дашів, що на Вінниччині.

Рідної хати в Кальнику письменник не застав – у війну її зруйнував фугасний снаряд. Однак пам’ять про земляка тут шанують: у шкільному музеї йому присвячено експозицію, є добірка творів, а перед фасадом школи височіє бронзовий пам’ятник.

У 1977 році Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував на малій батьківщині у складі делегації польських письменників, які брали участь у Днях польської культури в Україні.

Любов до України, яка сформувала письменника як особистість, він проніс крізь усе життя, згадуючи її у багатьох творах. Скажімо, події у ранній повісті Івашкевича «Зенобія. Пальмура» (1920) відбуваються переважно у Києві з точною вказівкою конкретних місць.

Цілком українською за місцем розвитку дії є повість «Місяць сходить» (1924) – вона «прив’язана» до кількох польських маєтків, розташованих над річкою Рось. Приблизно в тих же місцях діють персонажі історичної повісті «Заруддя» (1976), які потай готують повстання проти самодержавства. А в повісті «Сади» (1960) автор відтворює атмосферу в домі Шимановських у Єлисаветграді.

У «Книжці моїх спогадів» Я. Івашкевич тепло згадує українські та польські, маєтки, в яких працював репетитором та учителем музики: «Барвний хоровод двориків, дворів, домів, вілл, квартир і палаців постав перед моїми очима протягом 1909-1920 років.

Звичайно ж, не оминув він Україну і в головному творі свого життя – епопеї «Хвала і слава» (1952-1956), яка за жанровими ознаками є сімейною хронікою. Кілька поколінь шляхетських родин Ройських, Мишинських, Шиллерів проходять через найважчі випробування, які принесло двадцяте століття, тож дія в епопеї охоплює чималі географічні і часові простори України, Польщі, інших країн Західної Європи.

Книга, над якою Ярослав Івашкевич працював майже все життя, мала називатись «Подорож по Україні». В архіві письменника залишився рукопис «Вступу» та розділів «Дашів», «Верхівня». Чернетки свідчать, що наступні розділи він планував назвати «Кальник», «Іллінці», «Ставище», «Гайворон», та написати їх уже не встиг.

Помер Ярослав Івашкевич 2 березня 1980 року і похований у маєтку Стависько під Варшавою.

Бажаючих ближче ознайомитися з творчістю Івашкевича запрошуємо відвідати нашу бібліотеку.