150 років від дня народження Миколи Вороного
(1871 – 1938)
Народився Микола Кіндратович 6 грудня 1871 р. у родині ремісників.
Микола
Вороний надзвичайно різностороння людина. Водночас театрознавець і актор,
літературознавець і поет, перекладач і редактор.
Мама
навчила його любити народні звичаї, українську пісню, навчила його писати і
читати.
Навчався у Харківському училищі та
Ростовському. Останнього так і не зміг закінчити, тому що був виключений з
нього за товаришування з народниками, читання та поширення літератури,
забороненою владою. Цілих три роки знаходився під наглядом поліції без права
вступу до вищого навчального закладу.
Отримав
філософські знання у Віденському та Львівському університетах.
Товаришував
з І. Франком. Допомагав видавати йому газети «Громадський голос», «Радикал».
Був
знайомий з такими видатними українцями як: М. Коцюбинський, Леся Українка, М.
Лисенко, П. Тичина, М. Рильський.
Близько
знав багатьох знаменитих людей свого часу: Михайла Грушевського, Марка
Кропивницького, Леся Курбаса, Панаса Саксаганського. Із Володимиром Самійленком
працював у банку, у Миколи Міхновського квартирував у Харкові.
Використовував
безліч псевдонімів – Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович,
Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко.
Був
один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і
режисерів Національного театру.
Був
одружений з донькою Миколи Вербицького Вірою Миколаївною Вербицькою. Та через
рік вони розлучилися, хоча й народився син Марко. Марко Вороний теж став
відомим поетом.
Вперше
почав друкуватися Микола Вороний у 1893 році з віршем «Не журись, дівчино».
Перша видана збірка називається «Ліричні поезії» (1911 рік) та «В сяйві мрій» (1913 рік), Євшан-зілля (1917), За Україну! (1921).
Поет
жив або навчався, або працював у Харкові, Одесі, Ростові, Варшаві, Відні,
Львові, Чернігові, Києві.
Ким
він тільки не працював. Був актором і режисером, перекладачем і журналістом,
земським статистиком і банківським клерком, працював бібліотекарем, режисером
українського театру, редактором газети «Життє і слово», коректором Наукового
Товариства ім. Шевченка, неофіційним редактором газети «Зоря», педагогом,
кіноредактором і навіть діловодом ремонтної частини механічного відділу “Округи
водяних шляхів”.
В
1920 році виїхав за кордон до Варшави, де знайомиться з письменниками – Ю.
Тувімом та Л. Стаффом. Але на чужині не зміг довго жити і вирішив повернутися
на Батьківщину.
Повернувшись
до Львова займається педагогічною діяльністю, викладаючи у місцевій
консерваторії.
Вороний
був талановитим перекладачем. Він перекладав російських класиків О. Пушкіна, М.
Некрасова, І. Тургенева, а також французьких, німецьких, польських, італійських
поетів.
У
1934 році Миколу Вороного влада назвала «ворогом народу». Його заарештовують як
польського шпигуна і відправляють на 3 роки до таборів, але згодом покарання
замінили засланням у Казахстан. Його син Марко, дитячий письменник, який
працював у Москві приїхав до Києва, щоб добитися помилування батькові. Проте
настирливим сином зацікавилися органи, звинуватили в націоналізмі й
заарештували. Рік тримали в окремій камері, а потім відправили на Соловки й у
1937 році розстріляли.
Микола Вороний з сином Марком
Микола
Вороний був розстріляний 7 червня 1938 року о 24 годині на Одещині. До речі,
ідучи на смерть, батько так і не дізнався, що сина Марка вже немає.
Довгий
час твори Вороного не вивчалися, його
ім’я було несправедливо призабуте й тільки наприкінці 1980 року повернулося
українській літературі.
У
Києві є вулиця Родини Вороних.
Іменем Миколи Вороного названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові.
Коментарі
Дописати коментар