Літописець козацької доби - Дмитро Яворницький

 

Ім’я видатного українського історика, археолога, етнографа та громадського діяча Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940) посідає чільне місце в культурному надбанні нашого народу.

Яворницький – це ім'я овіяне легендами. З ним пов'язані малоймовірні пригоди при розшуках залишків козацької старовини. Збирач народних переказів і спогадів, він сам став героєм багатьох з них. Його знало і щиро поважало чимало людей. Дружбою з ним пишались. За палку пристрасть до історії Запорізької Січі люди нарекли Дмитра Івановича «запорізьким батько».

В родині сільського диякона в  с. Сонцівка Харківського повіту (нині
с. Борисівка Дергачівського району Харківської області) 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1885 року народився Дмитро, Іванів син, Яворницький. Початкову освіту він здобув удома. Батько часто читав йому літературні твори на історичну тематику. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі, він довідувався про побут, звичаї й подвиги запорізьких козаків та їх ватажків. Перші юнацькі враження виявились незабутніми. Так, читання «Тараса Бульби» Гоголя, за виразом самого хлопця, «кинуло» в його «серце ціле полум'я страсті» до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю.

Після опанування «домашньої науки» юнак поїхав до Харкова здобувати середню освіту.

Закінчивши повітову школу в 1874 році, Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він залишив стіни семінарії і в тому ж 1877 році успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Будучи студентом вищого закладу, молодий дослідник почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. З успіхом закінчивши університет і залишився на викладацькій роботі, маючи  жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину.

Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим його було проголошено «сепаратистом» і позбавлено права викладати в університеті.

У 1885 році без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений переїхати до Петербурга, щоб читати там на педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу.

У 1892 році Яворницького, як політично неблагонадійного, вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв дослідницької роботи. У світ вийшла його праця «Путівник по Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до Ташкента» (1893).

Лише в 1897 році Яворницькому нарешті знову вдалося одержати посаду приват-доцента в Московському університеті. Тут він читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Та в університеті також складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи. Тому захист магістерської дисертації було вирішено проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив виправлений і допрацьований перший том "Історії запорізьких козаків", який вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.

Популярність вченого поступово зростала. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря і т. д.

Яворницький зображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану» писарем, у центрі картини.

Д. І. Яворницького призначили на посаду директора крайового історичного музею, Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них – козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції.

Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898), "Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), "Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей, навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.

Дмитро Іванович був відомий також як письменник. У 1907 році побачив світ написаний ним роман «За чужий гріх», а у 1910 році – збірка поезій «Вечірні зорі» з картини життя різних верств суспільства.

Велике значення і сьогодні мають записані ним історичні пісні й думи українського народу. Окремі з них ми зараз знаємо лише завдяки  Яворницькому.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920 - 1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук. За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році  Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році – академіком АН УРСР.

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею.