Всесвітній день журавля

 

Незбагнене серце Ірини Вільде

  

«Щоб увійти у безсмертя, людина мусить  скласти

два екзамени: один - перед сучасниками,

 другий – перед історією».

Ірина Вільде

 Ірина Вільде - видатна українська письменниця, ім`я якої, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.

Вона жила і творила у радянському суспільстві. Була відомою та, як тоді говорили, «модною авторкою» і непересічною особистістю. З-під пера письменниці вийшло близько сорока окремих книг, не рахуючи численних журнальних і газетних публікацій. Її твори читали, обговорювали і критикували.

 Народилася  Ірина Вільде (Дарія Дмитрівна Полотнюк)  5 травня 1907 року в Чернівцях. Її батько – народний  вчитель  і український  письменник, демократ Дмитро Макогон, став для Дарини першим учителем літератури. Ще в дитячі та юнацькі роки Дарина зачитується творами Шевченка, Франка, Федьковича, Лесі Українки та інших українських, російських та зарубіжних письменників. А свою видатну землячку Ольгу Кобилянську Макогони просто обожнювали.

 Рід матері письменниці Адольфіни Гнатівни, яка учителювала разом із чоловiком, мав німецьке коріння, що пізніше, можливо, «відбилося» на літературному псевдонімі письменниці.

 Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання «Марічка») з’явився 1926 року у перемишльській газеті «Український голос», коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років. А коли в періодичній пресі з’явиться перша новела двадцятитрьохрічної студентки  під назвою «Повість життя» («Поема життя»), вона була підписана ім’ям Ірина Вільде.  Уже цю першу новелу (а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом,  уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища. В перекладі з німецької «вільде» означає «дика», «бурхлива», а ім’я Ірина – у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім Ірина Вільде.

 Вчилася спочатку майбутня письменниця в Чернівецькій українській державній гімназії. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчує в 1927 році, а потім вступає до Львівського університету.

 Протягом 1922-1933 років Ірина Вільде студіює славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщиків. Провчилася Ірина Вільде в університеті чотири роки. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля»  у Коломиї, працює там до 1939 року, а потім переселяється до Львова.

 Рання творчість письменниці – сумно-лірична, особистісна, тремтливо-ніжна, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ, писала вона також про долю західноукраїнської молоді та  інтелігенції.

 В 30-і роки в часописах «Діло», «Жіноча доля», «Нова хата», «Новий час», «Назустріч», «Світ молоді», «Мета», «Дзвони», «Учительський шлях», «Українське слово», «Жінка» та інших, письменниця публікує свої перші повісті, новели та оповідання, літературно-публіцистичні статті та есе. Тоді ж вийшли окремими виданнями її книжки «Б’є восьма», «Метелики на шпильках», «Химерне серце» (1936), «Повнолітні діти» (1939).

  В 1938 році опубліковано один із кращих творів Ірини Вільде роман «Повнолітні діти» – ґрунтовна переробка двох повістей «Б’є восьма» та «Повнолітні діти».

 До 1939 року Ірина Вільде опублікувала близько 50 творів малої прози – новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті.

 У 1940 році талановиту письменницю прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання «Товаришка Маня», «До моря», «Володко», «Роман жениться», «Орися», низка нарисів та статей.

  За життя письменниці її твори вийшли двома п'ятитомними виданнями – у 1967-1968 рр. мовою оригіналу, а в 1968 р. – у перекладі російською. Ще один п'ятитомник з'явився по смерті авторки – у 1987-му.

 Над романом - епопею  «Сестри Річинські»  письменниця працювала понад двадцять п’ять років. Роман став вершиною творчості письменниці.

У 1965 році цей монументальний твір відзначено Шевченківською премією.

 30 жовтня 1982 року у Львові, у віці 75 років,  Ірина Вільде пішла із життя і похована на Личаківському цвинтарі.

 Твори Ірини Вільде перекладалися багатьма мовами народів тодішнього СРСР, а також польською, чеською, німецькою, угорською, румунською, болгарською, італійською та ін.

 У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше.

 «Дивовижною, як і кожний справжній великий митець, була ця небуденна жінка: була вона глибинно мудрою і напрочуд простою, була наділена величезним талантом і водночас відзначалася рідкісною скромністю, уміла творити довершені, мов би карбовані свої писання, а на зустрічах із своїми читачами прагла не виділятися з-поміж них ні бесідою, ні одягом – була рівною серед рівних», - так сказав про Ірину Вільде письменник Роман Федорів.

Павло Загребельний вважав: «Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості».

За більш нiж чотири десятиліття творчої діяльності письменницею зроблено немало справжніх художнiх відкриттів у психології людського серця і душі, в розкритті складного світу людських взаємин, в аналізі й відтворенні мінливого і багатобарвного розмаїття особистих почуттів, створивши свою неповторнicть ліричного стилю.